Класик у черговий раз виявився прав, щасливі родини схожі. Схожі настільки, що психологам майже нема чого сказати про стиль виховання в цих родинах.

У щасливців, що вміють уникнути численних і різноманітних помилок, виховання дітей природно й просто. Отут не впадають у крайності, будують відносини один з одним на любові й повазі й уміють знаходити баланс між контролем і демократією. Називається це - „стиль виховання гармонічної родини". Описувати його простіше всього методом заперечення, перераховуючи всі, чого благополучно вдається уникнути при такий методі. А уникати доводиться багато чого.


Сцилла й Харибда

Родини, які зазнають серйозних труднощів, умудрилися винайти цілий ряд стилів виховання, чреватих більшими проблемами й для дитини, і для самих батьків. Хоча треба визнати, що ті або інші запозичення з „неправильних" методик час від часу роблять майже все. Більшість стилів виховання, породжених дисгармонією, діляться на дві групи: мова йде або про гіперпротекції (сверхзаботе), або про гипопротекции (схильності до байдужості).

Простий необразливий приклад. Маля, що сидить у манежику, увлеченно кидає іграшки „за борт", а впоравшись із цією операцією й залишившись без роботи, піднімає ревіння. Мама відразу поспішає йому на виторг: піднімає іграшки й віддає дитині в ручки. Начебто б все правильно? Можливо, але в цьому поводженні мами вже є паростки гіперпротекції.

Гіперпротекція - досить розповсюджений стиль виховання дітей. „наш Бобочка - це ж самий умненький хлопчик, найкрасивіший, самий акуратний". Анекдотичні мамаши в стилі ретро, що трясуться над своїми чадами, були типовими гиперпротекционистками. Сьогодні вони змінилися, стали більше сучасними, твердими, але дитина як і раніше залишається для них основною справою життя. Потреби маляти в такій родині повинні негайно задовольнятися, заборон і покарань тут намагаються уникати, а життя дитини оточене пильною увагою й надмірною турботою.

У принципі нічого поганого на перший погляд у цьому немає - просто батьки дуже люблять своєї дитини! Однак така любов може зробити „возлюбленного" тільки нещасним. Маляті в такій родині важко не вирости розпещеним і незахищеним егоїстом, що не вміє ладити з іншими людьми, особливо з ровесниками. Незадоволене бажання залишатися в центрі уваги може привести до щиросердечних травм і комплексів. До того ж сильне перекручування ролей, що існує в сімействі маленького „короля" (за цією монархією легко проглядається доля папи-подкаблучника, готового годинниками навшпиньках ходити навколо колибельки, і керівна роль мами, що звичайно краще знає, що потрібно дитині), теж ні до чого гарному не веде. Адже для правильної полової ідентичності маляті необхідні батьки, що виконують цілком традиційні для чоловіка й жінки ролі. Говорячи по^-науковому, тато повинен бути зразком маскулинности (мужності), а мама - феминности (жіночності). Адже маля приймає за ідеальну ту модель відносин чоловіка й жінки, що має перед очами. Її він потім і візьме в доросле життя.


Обережно, бабуся!

Варіантом гіперпротекції є домінуюча гіперпротекція, коли надмірна турбота сполучається із всепроникаючим контролем і безліччю заборон. У принципі за цим стилем коштує недолік поваги до дитини. Причому, якщо батьківський контроль буде помітний ровесникам маляти, поваги й із цієї сторони чекати не прийде. І навряд чи дитина захоче простити все це своїм батькам, коли виросте. Навіть якщо довго пояснювати йому, що всьому провиною - любов, звичайна батьківська любов.

До речі, а що щодо іграшок, що летять у різні сторони з манежика? Як отут надійти? Не відразу, але повернути іграшки в манеж, тільки не віддаючи їх у ручки бешкетникові, а поклавши подалі, щоб маля небагато „поработал" сам. Всі ці правильні батьківські установки, однак, тріскотять по швах, коли в справу втручається любляча бабуся. Боязкі паростки дитячої самостійності виявляються відразу похованими під самовідданою допомогою дитині: „ти що, він же ще маленький!" І от маля, учора із задоволенням старавшийся взутися, звичним жестом подає бабусі спочатку одну ніжку, потім другу й поблажливо дозволяє себе взути, продовжуючи дивитися у вікно й колупати в носі.

Зрозуміло, у ролі „доброй бабусі" може виступити будь-який член родини, із кращих спонукань навколишню дитину гіперопікою. Поза тим що такий підхід гасить у маляті зачатки самостійності, ситуація, у якій один авторитетний дорослий хоче одного, інший вимагає іншого, а третій все дозволяє, здорово збиває маляти з користі. Ще незрозуміліше й часом образливіше, якщо той самий дорослий постійно міняє вимоги й раптом карає за те, що завжди дозволялось. До речі, така безсистемність теж може вважатися свого роду стилем, що так і називається - „непоследовательний". Чим він поганий, крім недоліку генеральної лінії? Мабуть, насамперед одним: згодом розібравшись у ситуації й навчившись маніпулювати дорослими, маленький хитрун навряд чи буде поважати хоч кого-небудь зі своєї великої родини. Вихід отут один - виробити єдність поглядів і вимог і постаратися обмежити вплив бабусі, якщо вона все-таки виявиться непоправною.

Крайнім проявом гпперопеки може стати „фобия втрати". Ця батьківська позиція виникає звичайно не на порожнім місці: як правило, пара або дуже довго чекала дитини, або маля росте слабеньким і хворобливим. Можливо, із крохой відбулося щось серйозне: він лежав у лікарні, переніс травму, попадав у лихо. Після такого важко не перетворитися в „сумасшедшую квочку", навіть якщо мова йде про дуже мужню пару. Просто відпустити дитини, якого покусав собака, одного у двір - уже подвиг для його батьків. Його й не відпускають. У самому необразливому випадку, коли маля просто часто хворіє, його надмірно кутають - навіть у жару, викликаючи на його бідну голову глузування приятелів.