Мати одного із приятелів сина дякувала йому від всієї душі:

       - Ви влаштували для наших дітей таку чарівну вечірку! Мій син був у повному захваті…

       Він просто не міг цього зробити: на два дні вони із дружиною їхали в інше місто. Тому було категорично заборонене приймати гостей, коли батьків немає будинку. Коли вони повернулися, усе було в повному порядку, і Том не заїкнувся ні про яку вечірку

       Професор психології Каліфорнійського університету Підлога екман невиразно посміхнувся співбесідниці й швиденько згорнув розмову. Йому треба було подумати, що тепер робити

       Цікаво було навіть не те, що професор уперше піймав свого тринадцятилітнього сина на брехню, саме пікантне, мабуть, полягало в тому, що Підлога екман був великим фахівцем саме по брехні, тільки дорослому: він досліджував неправду як психолог. Більше двадцяти років він вивчав неправду у відносинах між лікарем і пацієнтом, чоловіком і дружиною, наймачем і працівником, поліцейським і злочинцем, суддею й свідком, розвідником і контррозвідником, політиком і виборцем. Тільки однієї сфери він дотепер не стосувався: відносин між дітьми й родителями. Тепер довелося торкнутися і її.

       И тоді вони всією родиною написали книгу: «Чому діти брешуть?» (російське видання в перекладі С.Степановой, за редакцією В.Магуна й М.Жамкочьян). Дійсно всією родиною, крім малолітню Еву, що, проте, фігурує в цій книзі неодноразово. Свого глави написала мати Мери енн Мейсон екман, адвокат, опираючись в основному не стільки на теорію, скільки на власну практику спілкування зі своїми чадами й з дітьми в ситуації судового процесу. Свою главу написав їхній син, Том. Коли він закінчив свою працю, історія з вечіркою вже не сприймалася так гостро, як і покарання за неї: місяць нікуди не відлучатися вечорами й не приймати в себе друзів. Насправді, покарання протривало до кінця літа й стало досить обтяжним для батьків теж: як, що втратилося довіри, Тома більше не залишали в будинку одного й при частих поїздках по роботі його або брали із собою, або неодмінно верталися в той же день

       «Упокоритеся! — написав у своїй главі підліток, звертаючись до батьків. — Діти будуть брехати вам, поки смерть не розлучить вас. Уникнути цього неможливо». Весь його текст викривав гарного, умненького, дуже чималого професорського сина, зовсім не схильного до зайвої брехні…

       Але основну частину книги написав, звичайно, сам психолог, що підійшов до справи з усією академічною обґрунтованістю. Він класифікував всі види неправди по зухвалих їхніх причинах: неправда «біла», або виправдана («Дорога, ти сьогодні виглядаєш набагато краще, і тобі так іде цей костюмчик!»), корисливе шахрайство заради гарної оцінки, неправда зі страху покарання або приниження, заради захисту товариша, неправда, що виправдує 5-й виправленням до американської конституції, що говорить, що людина не зобов'язана свідчити проти себе самого (але батьки саме цього й вимагають постійно від своєї дитини), хвастощі^-хвастощі-неправда-хвастощі, неправда заради охорони недоторканності особистого життя (багато батьків упевнені, що в дитини її немає й бути не повинне), неправда для перевірки сили власного впливу на навколишніх

       Він спробував установити, чому одні діти брешуть більше, ніж інші, як справжній учений, він намагався бути дуже коректним у висновках, отчого вони прийняли форму обережних висловлень із обговореними обмеженнями. Так, діти з неблагополучних родин у середньому брешуть частіше, ніж з родин благополучних, але й серед цілком благополучних дітей попадаються записні брехуни. Так, звичайно обдаровані діти брешуть рідше дітей з інтелектом нижче середнього, але важко сказати, чому саме: чи тому, що розумні краще прогнозують можливі неприємні наслідки (і тоді згодом можуть навчитися робити це досить витончено, а може, вони й тепер просто рідше попадаються), або тому, що вони менше в тім бідують, або тому, що ці ж діти виявляються ще й більше моральними. Так, неправда найчастіше сусідить із соціальною непристосованістю, але що тут причина, а що — наслідок? Діти батьків, що звикли вміло маніпулювати навколишніми, легко переймають це вміння, але до манипуляторству схиляє дитини й наївна довірливість батьків, що як би провокують у нього макиавеллевские похилості. Безсумнівно, дитяча неправда — прямий результат поганого сімейного виховання, тільки чомусь в одній і тій же родині діти можуть дуже сильно відрізнятися друг від друга схильністю до брехні. Зрозуміло, погані друзі легко зіпсують вашу дитину, особливо в тім віці, коли друзі стають важливіше батьків, але друзі можуть вплинути й прямо протилежне. До цього пункту й професор екман, і його дружина ставляться дуже серйозно, вони рекомендують батькам завжди знати друзів своїх дітей, а у випадку дурного впливу Мери енн готова відправити дитини з будинку до родичів в інше місто або навіть здати його на якийсь час у закритий навчальний заклад. Позиція Мери енн, напевно, батькам ближче й зрозуміліше своєю визначеністю й пошуками конкретного виходу для кожної конкретної ситуації, але професорська скрупульозність змушує зрозуміти, що педагогічна визначеність не завжди в стані забезпечити вам перемогу й що взагалі невизначеностей навіть у самих на перший погляд простих сюжетах набагато більше, ніж нам хотілося би.