Ця подоба кримінального кодексу ми підносимо дітям у перші роки життя. При такім розміщенні ролей вони відразу попадають у положення міні-злочинців, які можуть або полегшити, або утяжелить свою долю, а дорослі виступають у ролі законодавчого й карального органа (нехай теж із приставкою 'міні'), не зовсім серйозного, не занадто страшного, але все-таки...

Звідси й бере свій початок неправда. Може бути, думка здасться парадоксальної, але неправда - не завжди погано. Будь-який психічно здорова людина в деяких ситуаціях говорить неправду, цього вимагають і етикет, і бажання захистити достоїнство своє й свій близьких, і інстинкт самозбереження, і небажання откровенничать із тими, хто цього зовсім недостоин. Розглянемо дев'ять ситуацій, у яких неправда дитини цілком оправданна, і варто зрозуміти його небажання говорити правду.

1. САМОЗАХИСТ У РОДИНАХ, де виховання досить м'яке, проблеми неправди звичайно не існує. Про неприємності дитина може розповісти матері (батькові, бабусі) - вони заспокоять, щось порадять, допоможуть. Визнаючись в 'негарних' учинках, така дитина впевнена, що йому гарантована й фізична, і (що теж важливо!) психологічна безпека. І в нього немає необхідності брехати! Людина не народжується брехливим, він учиться неправди в процесі життя, під впливом загрозливих факторів. Наприклад, удома дитина може спокійно сказати: 'Мама! Я не хочу їсти!' У дитячому садку йому доводиться тайкома мінятися тарілками із сусідом за столом, щоб той допоміг (потай від виховательки) позбутися від ненависної запіканки. Не кожний готовий піти на відкритий конфлікт зі старшими. Легше вирішити цю проблему 'малою кров'ю' - віддати тарілку сусідові.

Поки існує небезпека, існує неправда. Діти хочуть уникнути не тільки покарання, але й ганьби, глузувань, ситуацій, у яких будуть виглядати нерозумно.

Захист власного достоїнства - теж важливе завдання. Якщо вчителька при всіх із презирливою усмішкою запитає: 'Хто здав цей жахливий малюнок і до того ж забув його підписати?' - а весь клас розсміється, автор навряд чи зважиться підняти руку. Також далеко не кожний готовий повідати батькам про свої проблеми, якщо знає, що ті почнуть реготати. Не всі дорослі будують свої відносини з дітьми за принципом: близька людина - близька людина. Частіше утвориться диспозиція: оцінюючий - оцінюваний. Дитина робить якісь учинки, про щось розповідає, а батьки всьому дають оцінку. Вони взаємодіють із дитиною з позиції сили, висувають ультиматуми: 'Поїдемо на море, якщо в тебе в році не буде ні однієї трійки'. Мається на увазі: як ти цього досягнеш, неважливо. Виникають підстави для неправди, наприклад, для підробки шкільного щоденника. Батьки, уважаючи, що виховують дитини, учать його причинятися.


2. НЕМОЖЛИВІСТЬ ДОСЯГТИ МЕТИ ІНШИМ СПОСОБОМ. Бувають ситуації, коли якоїсь мети людина не може досягти, говорячи тільки правду. Закохана дівчина приведе тисячу причин, чому занадто часто зустрічається на шляху предмета своєї пристрасті. І нізащо не зізнається, що робить це цілеспрямовано. Дитина, що хоче зробити те, що батьки не дозволять, прибігає до неправди. Чим більше заборон, тим більше дитина придумує вивертів. Мета^-те іноді бувають дійсно для нього значимі, але батьки виявляються не в змозі цього зрозуміти.


3. ПРАВИЛА ЕТИКЕТУ. На питання: 'Як справи?' прийнято відповідати: 'Добре'. Уважається дурним тоном обтяжувати людей своїми проблемами, псувати їм настрій. Дитина прийшла в гості. 'Хочеш подивитися наші фотографії?' - запитує господарка. 'Ні, мені нецікаво', - чесно відповідає він. Правда восторжествувала, але чи добре це?


4. МІРКУВАННЯ ТАКТУ. Не завжди варто говорити те, що ти бачиш, почуваєш і думаєш. Дорослим знайома така ситуація: легковажний знайомий просить велику суму грошей у борг. Природна реакція: 'Немає грошей!' Рідко хто зважиться сказати прямо: 'Гроші в мене є, але я вам не довіряю'. Дитина правила тактовного поводження освоює не відразу, але зрештою починає розуміти, що не все, що говорить мама про бабусю, варто передавати останньої. Та й мама гарна! Гарчить: 'Навіщо свекруха приїжджає? Від її одне занепокоєння!' И відразу відкриває двері з посмішкою: 'Як я рада вас бачити!'


5.СОРОМ. Почуття сорому - теж не остання причина того, щоб приховувати або викладати не зовсім точно факти. Якщо дитина одержала двійку, він не завжди готовий бравірувати: 'У природознавстві я слабшав, назвав я птахом баобаб!' Він може збрехати: 'Учителька розлютилася й поставила двійки всім'. Такий сором носить досить прогресивний характер. Гірше, якщо дитина упокориться із власною дурістю й почне нею хвастатися.


6. НЕБАЖАННЯ ВІДДАВАТИ, ябедничати. У кожному великому або малому співтоваристві існує свій кодекс честі. У школі є кодекс честі вчителів і кодекс честі учнів. Викладачка математики, наприклад, не має права говорити учням: 'Учителька російського була не права, поставивши двійку Іванову. Сама не знає, що робить!' - хоча це може бути й правдою. А учень не може доповідати вчительці, хто з однокласників під час контрольної списував. Навіть якщо в класі хтось розіб'є вікно й учителька після уроків почне випитувати: 'Ти бачив, хто це зробив?', що поважає себе учень повинен сказати: 'Не бачив'. У противному випадку він втратить повагу хлопців, та й дорослі не схвалять його за зрадництво.