Дитини легко піймати на слові: 'Нема чого мене обманювати, у тебе все на носі написано!' Але, прикривши долонькою носик-зрадник, маля однаково продовжить складати, дивлячись мамі прямо в очі. Може, він не догадується, що бреше? У віці трьох, чотирьох, навіть п'яти років дитина ще не бачить різниці між вимислом і реальністю. І не розуміє, що брехати - соромно.

Дитяча неправда - одна із самих досліджених психологами проблем, однак упоратися з нею не вдалося поки нікому. Багато психологів взагалі вважають, що боротися з неправдою як такий даремно: вона давно стала частиною життя будь-якої людини, що живе в суспільстві собі подібних.

Почуття такту, гарного тону, інтереси навколишніх, необхідність досягти компромісу змушують нас час від часу бути нещирими, відмовчуватися або відверто брехати, приховуючи свої щирі почуття й думки. Про тих, хто постійно використає неправду з корисливих або зловмисних міркувань ми не говоримо. Це вид брехунів уважається аморальним і порочним. Але як свята - 'біла', так і підла, неприйнятна неправда виростають із одного кореня. І перший паросток цей кущ брехні пускає в раннім дитинстві. Точніше, у віці трьох-п'яти років.


Хто вчить дитину брехати?

Після третього року народження починається період бурхливого розвитку в маляти мови й уяви. Мова стимулює розвиток логічного мислення дитини (із трехлеткой набагато легше домовитися, чим із двухлеткой), а уява дозволяє відволіктися від навколишньої реальності й подумки представити те, що не можна поторкати, побачити або почути. Можливості свідомості маляти як би подвоюються: він продовжує пізнавати мир навколо (важке тоне, вогонь палить, вітер дує), одночасно освоюючи мир уяви, фантазій, чарівних ігор і казок.

Навіть самі маленькі діти добре відрізняють вимисел від реальності. Трирічна дитина може в грі замінити кубиком пиріжок, готовлячи ляльці обід, але нізащо не буде їсти його насправді. Уміння фантазувати вірно служить дитині як для гри, так і для захисту від 'погрози'. Ми самі іноді вчимо дітей підмінювати реальні події вигаданими: маляті так хочеться пограти з дорогими годинниками батька, і мама, не довго думаючи, 'обманює' кроху - надягає на дитячу ручку колечко від пірамідки, голосно захоплюючись новими 'годинками'. Такий компроміс допомагає не завжди й ненадовго. Наполегливе бажання роздобути годинники залишається, а раз не можна, уява допомагає обійти заборону.

Потреба "злегка прибрехати" далеко не завжди безпричинна, просто причина не завжди лежить на поверхні. Найчастіше люди - як дорослі так і діти - прагнуть залучити інтерес до своєї персони, а зробити це легше всього за допомогою вигаданих достоїнств. Для батьків такого роду творчість повинне служити сигнальною лампочкою: можливо, дитина страждає від низької самооцінки, незадоволений своїм місцем у родині або в дитячому колективі. Понаблюдайте за маленьким вигадником, і ви зрозумієте, чи йде мова про психологічний дискомфорт дитини, або він просто прагне вразити ваша уява й викликати замилування слухачів.


"Повірити" або покарати?

Перша наївна дитяча неправда - це ще не проблема, навпаки, це гарний показник, що вказує на певний етап розвитку дитини. Можна сказати, що дитяча брехня - зворотний бік уміння фантазувати, тобто, початок абстрактного мислення.

Російська школа педагогіки сформувала в батьків традицію корити й карати навіть самої маленької дитини за обман. Світова психологічна й педагогічна практика розглядає справу під іншим кутом: якщо маля намагається домогтися свого обманом, виходить, він уже інтелектуально переріс вік, коли діти домагаються мети за допомогою емоційного тиску - істерик, сліз, випрохування.

Батькам досить просто бути напоготові. Якщо дитина просить гострі ножиці і йде із цим до тата, затверджуючи, що мама йому дозволила - ви повинні зрозуміти, що, швидше за все, маля бреше. Перевірте дійсність інформації в самої мами й надходьте по ситуації: збрехав - черговий раз нагадаєте, що ці ножиці брати не можна, а обманювати тата недобре. Але якщо та ж дитина випрошує ще один цукерок, смутно повідомляючи, що нахабний собака Алиска потягла першу, - 'повірте', нічого страшного не трапилося.

Батьки дивуються, чому дитина не говорить про своє прохання прямо, а навіщо^-те хитрить і вивертається. Так тому, що маля ніколи не впевнене, який почує відповідь на своє прохання. Ви ж не бігаєте за ним із цукеркою в руках, а видаєте солодке зрідка й після довгих угод. Раптом відмовите? Можливо, ви вже різко відмовляли або докоряли ласунку раніше, супроводжуючи відмову нудотною лекцією про мікроби й діряві зуби? От дитина й воліє підстрахувати себе, щоб чергова одповідь не скривдила, не нанесла удару по великої дитячої впевненості в батьківській любові. Помнете, що ми говорили про вигадку як засобі захисту?

Все сказане в цій главі не означає, що потрібно спокійно приймати дитячу брехню, що ввійшла у звичку й стала норму поводження. Якщо таке відбулося, виходить, не все в порядку у відносинах між вами. Патологічна пристрасть до неправди без причини - надзвичайно рідке явище

Стаття отримана: www.Mamochka.kz