Найперший, а тому самий важкий «пік капризів» доводиться на вік 2 - 5 років. Звичайно, всі родини з тією або іншою часткою успішності, набивши купу шишок і попсувавши нерви, із проблемою капризів в остаточному підсумку справляються. Але чи правильно ми поводимося в цей період? І як можна вийти з нього з мінімальними (насамперед для дитини) втратами?

У віці 3 - 5 років дитина проходить перебудову, у процесі якої здобуває новий досвід за назвою «Я сам», починає більше розуміти, гостріше переживати емоційний конфлікти. Саме в цей час і з'являються перші дійсні капризи, так страхаючих батьків. До цього така покладлива дитина раптом немов забуває всі інші слова крім «ні» і «не хочу», стає примхлив і перекірливим, завзято відмовляється виконувати наші вимоги. І веде він себе при цьому вкрай, на наш погляд, некрасиво: кричить, верещить, тупотить ногами, плаче, шпурляє все, що попадається під руку, кидається на підлогу. Причому все це може відбуватися не тільки будинку, але й на вулиці, на очах у багатьох співчуваючих.

Існує кілька основних причин дитячих капризів.

- По-перше, дитина може вередувати, якщо його щось турбує, наприклад, у нього щось болить, але сам цього не розуміє, просто відчуває дискомфорт. Адже маленькі діти не можуть почувати, що відбувається в їхньому організмі, так, як це почуває й розуміє дорослий.

- По-друге, вередуючи, маля, можливо, просто хоче залучити до себе ваша увага. Він вибрав такий спосіб поспілкуватися з вами, тому що йому не вистачає вашого суспільства, уваги, вашої любові, нарешті.

- У третіх, ваша дитина, імовірно, уже зрозумів, що капризами, слізьми й істерикою він може домогтися від вас усього, чого захоче. І він починає цим користуватися. Це вірний сигнал того, що вам не вистачає твердості в боротьбі з дитячими капризами. Але твердість зовсім не означає категоричність і авторитарність. Необхідно спокійно, без лементів і покарання дати зрозуміти дитині, що є в цьому житті правила, які ні за яких умов не можуть бути порушені. Маля в цьому віці цілком здатні зрозуміти, що не все в цьому світі підкоряються його бажанням. І у ваших силах пояснити йому це.

- И нарешті - варіант четвертий, найпоширеніший, на якому ми зупинимося докладніше в силу того, що багато батьків просто не підозрюють про його існування, пояснюючи капризи дитини першими трьома причинами. И - як наслідок - неправильно поводяться, тільки збільшуючи ситуацію. Дуже часто капризами ваша дитина виражає протест проти надмірної опіки й демонструє бажання бути самостійним. Це тим більше природно, якщо ви дотримуєтеся авторитарного стилю виховання, прагнучи звично диктувати маляті всі його вчинки. При цьому ми керуємося найкращими спонуканнями, адже ми знаємо «як треба». Але в цьому віці дитина здатна вже критично оцінювати це «треба», воно для нього далеко не завжди очевидно. Саме тому краще спокійно пояснити дитині, чому ви саме цього від нього хочете, чим вимагати безумовної слухняності. Адже дуже часто маля реагує саме на категоричний тон заборони, що не залишає йому ніяких альтернатив для прояву самостійності, а не на сам зміст. Численні дослідження психологів показують, що дитині вже з раннього віку для гармонічного розвитку необхідний певний баланс між опікою (заборонами) і волею. Він повинен почувати, що його не тільки опікують, але й дають йому право самостійного вибору, поважають його. Багато батьків, упевнені, що дотримуються демократичного стилю виховання, насправді поводяться прямо протилежним образом. Такі «турботливі» мамаши буквально кроку не дають ступити своїм чадам самостійно: «Туди не ходи», «Це не займай!, «Тут не грай!». чи Завжди необхідно оберігати маляти від неприємностей? Ваша дитина не лялька й не грудка глини й багато в чому творить себе сам, подобається вам це чи ні. Йому необхідно все довідатися й усе спробувати самому, а без набивання шишок це не вийде. Набагато корисніше пояснити дитині, як треба надходити в тій або іншій ситуації і які наслідки його чекають у випадку того або іншого вчинку, а не забороняти всі підряд. І нехай він сам зробить вибір. Не бійтеся цього. Набагато більше, ніж наполеглива впертість, вас повинне насторожити беззастережна слухняність маляти.

Часом у багатьох родинах надмірна строгість диктується інтересами батьків, яким слухняне дитя доставляє менше турбот. Адже завжди зручніше, якщо дитина тихнула, спокійний, сидить у куточку й нікому не заважає, не відволікає дорослих питаннями й проханнями пограти. Але яким виросте таке маля?

Переступивши трирічний поріг самостійності за назвою «Я сам», дитина хоче поширити її на всі, а ми своїми нотаціями, заборонами й наставляннями перешкоджає йому, ущемляємо його хоч маленьке, але людське достоїнство. І в який раз, навіть не помітно для себе, але відчутно для нього, показуємо, що він - «ніщо», а ми - «над ним». І маляті залишається тільки вигуком незгоди затверджувати своє Я. Упертість - це своєрідна захисна реакція дитини, протест проти обмеження його самостійності. І, до речі, чим він сильніше, тим сильніше його Я - основа майбутнього характеру. Подумайте, якою ціною ви прагнете залишити його в колишніх рамках? І не думайте, що у випадку вашої авторитарної «перемоги» над упертістю маляти вам полегшає жити. Саме навпаки. Ви ризикуєте одержить безвладного, безликого чоловічка. І дуже незабаром вам доведеться бити тривогу по іншому приводі: «Що робити, адже моя дитина зовсім не пристосована до життя. Він не впевнений у собі, усього боїться. Він боязкий, замкнуть, недовірливий, уразливий, не ладить із однолітками». Зі скаргами подібного роду звертаються до психолога біля половини всіх батьків. Причому вік дітей при цьому варіюється від 5 до 16 років. І невтямки таким батькам, що корінь інфантилізму їхніх дітей перебувають у цьому самому, першому «піку капризів», коли дорослим таки зламати втиснути в зручні для них рамки своєї дитини. Але ж з дитячого егоїзму надалі формується самоповага, а з упертості - наполегливість.